Cпецпроекти

Я зможу! Життя після. Історія Ольги – учасниці Школи активної реабілітації для жінок з інвалідністю


0 127 0

Травми спинного мозку, або схожі за наслідками захворювання, кардинально змінюють життя людини: від засобу пересування – відтепер лише на візку, до сприйняття себе як особистості. Попереду на таких пацієнтів чекає виснажливий етап реабілітації та адаптація до нового життя. На жаль, на державному рівні система реабілітації перебуває лише на початку свого розвитку, і часто людина у цей момент залишається один на один зі своїми проблемами, не розуміючи, як їх вирішувати і як взагалі далі жити.

Тож на допомогу приходять громадські ініціативи. ГО «Група активної реабілітації» з 1992 року проводить табори активної реабілітації, де навчають техніці керування візком, навичкам самообслуговування та мобільності. Ці заходи мають на меті загартовувати та надихати людей із травмою спинного мозку та схожими за наслідками захворюваннями до незалежного та активного життя. Однак у рамках звичайного курсу табору нерозкритими залишаються чимало чутливих жіночих питань, і з часом стало зрозуміло, що потрібно зробити школу активної реабілітації саме для жінок. І організації це вдалося!

Школа активної реабілітації для жінок із інвалідністю «Я зможу!», пройшла з 2 по 10 травня 2019 року в м. Ірпінь. У ній взяли участь 15 дівчат із травмами спинного мозку, які пересуваються за допомогою колісного крісла. Ідея була розроблена Уляною Пчолкіною, лідером ГО «Група активної реабілітації», телеведучою, активісткою, чемпіонкою світу із карате серед жінок на візках, під час участі у проекті «Натхнення. Можливості. Успіх!», що реалізується Фондом Олени Пінчук за підтримки Фундації Кока-Кола.

Головна мета Школи активної реабілітації для жінок із інвалідністю «Я зможу!» – прищепити дівчатам навички, які необхідні для незалежного та активного життя. Нагадати, що навіть у візку можна бути жіночною, привабливою, рішучою та впливовою особистістю.

Ми ставили собі за мету надихнути дівчат і, судячи з відгуків, у нас це вийшло. Це і є головним натхненням і мотивацією, щоб продовжувати розвиток цього напрямку роботи, адже це лише перші 15 з сотен або тисяч жінок, які досі сидять вдома і не мають відповіді на питання: «А що далі?».

Протягом восьми днів досвідчені інструкторки, які також пересуваються за допомогою візків, навчали учасниць навичкам керування візком активного типу, самообслуговування, що дозволить їм після повернення додому суттєво покращити власну мобільність і допоможуть бути максимально незалежними від сторонньої допомоги. Проводили тренування з аеробіки та фітнесу, де навчали, як правильно будувати тренування для покращення свого фізичного стану.

Із учасницями також спілкувались про догляд за собою, здоровий спосіб життя, власний стиль, урологію, інтимне життя. Професіонали учбового центру Kodi навчали дівчат робити макіяж та спільно зі стилісткою Варею Барто та D2-Модний салон-стиль Дюденко створили неповторні іміджі для кожної із учасниць, які у об’єктиви камери  зафіксувала Ольга Войчик з PINK Magazine Ukraine.

Історія кожної учасниця неймовірна. Вона про силу духу, часом, зневіру, надії. Про несприйняття близьких, плани на майбутнє та непростий, однак, рух вперед. Дівчата поділилися із нами своїми історіями, які ми разом із Школою активної реабілітації для жінок з інвалідністю «Я зможу!» публікуємо у рамках однойменного спецпроекту «Я зможу».

Першою героїнею стала Оля Надворна, у 2017 році вона отримала компресійний перелом на рівні Th12 хребця. Через вибух газу ударна хвиля викинула її з другого поверху через балкон. У квартирі залишилась її восьмирічна донечка, яку не вдалось врятувати. Як склалося її життя далі, які в Олі плани на майбутнє та що служить їй джерелом натхнення і сили, розповідає сама Ольга:

Трохи більше двох років тому в моїй квартирі вибухнув газ. Мене ударною хвилею викинуло з другого поверху через балкон. Лежачи на снігу, я дивилась як горить моя квартира, а в ній донечка восьми років. Але піднятися я вже не могла, доньку не врятували.

Тоді й закінчилось моє життя. Я не хотіла зовсім жити, навіть впала у кому на довгий період, проте мене врятували.

Я провела жахливий рік по лікарнях, реанімаціях, опікових центрах, мала п’ятдесят відсотків опіків тіла. І потім — ще рік у реабілітаційних центрах.

До травми я працювала начальником відділу кадрів у міській раді. Мене звільнили, у зв’язку з отриманням першої групи інвалідності.

Один на один із травмою у місті Хмельницькому (не маленькому селищі)

У нашому місті взагалі не було першого контакту, коли до тебе приїжджає людина у візку, допомагає адаптуватися, розповідає основні моменти. Я лежала і чекала, що завтра прокинусь, і все запрацює.

Як ти дізналась про табір?

У реабілітаційному центрі у Львові я познайомилась із Кариною — однією із тренерів ГАРу (прим. ред. – ГО ««Група активної реабілітації»), вона запропонувала мені заповнити анкету. Я раніше чула про табори і багато дивилась відео, але дуже боялась, бо якось побачила, що там людей викидають з візків і вони мають самостійно піднятися. Я ж не знала, що все це робиться зі страховкою, з дозволу і не просто так. То був мій перший табір, а цей жіночий — вже другий.Завдяки тренерам і волонтерам, я багато чого навчилась. Я – юрист за освітою, але дуже хочу допомагати людям із травмами. Мрію створити свій реабілітаційний центр. Наприклад, на території Хмельниччини та Вінничини таких центрів немає , а у Рівному – п’ять чи шість, фізичні терапевти ходять по місту, їздять по районах . Коли я отримала травму, мені ніхто нічого не пояснював, жодного реабілітологу не було. Хірург зробив операцію й все.

Як ти зараз почуваєшся, чи пройшла всі періоди адаптації після травми?

Я думаю, що зараз перебуваю між п’ятим й шостим періодом адаптації. Десь відсотків на дев’яносто я прийняла своє нове життя, але все одно, десь у глибині душі сподіваюсь на диво.

«Мої рідні не сприймають мій стан»

Вони чекають, що я встану. Не сприймають мою травму. Наприклад, я пропоную знайти авто, щось думати про роботу, а вони не розуміють, як я можу самостійно водити машину чи одна жити у квартирі. А я керувала до травми і зараз сумую за цими відчуттями.

Про силу характеру

Так, у мене сильний характер. Я завжди була лідером, але травма притупила ці якості. Раніше я була більш впевнена в собі, досягала того, чого хотіла. Проте сили повертаються.

Які в тебе враження від Групи Активної Реабілітації?

У мене був великий страх падіння. Я мала навчитись тримати баланс, долати сходи. Зараз я все це роблю без проблем. Головну мету я досягла — переборола свій страх. Взагалі тут круто. Заряджаєшся такою енергією, хочеться творити, щось робити. Аби крила були — полетіла б. Я безмежно вдячна цим людям за їхню роботу, ставлення, турботу. Вони допомагають бути впевненими, вірити у власні сили, у те, що ти — звичайна людина і маєш право на гідне життя.

Окрім браку інформації, відсутності розвиненої інфраструктури, чого ще не вистачає в Україні людям із інвалідністю?

За два роки інформації стало набагато більше. Раніше взагалі була катастрофа. На периферії досі проблема із реальним спілкуванням та допомогою. Люди можуть щось знайти в інтернеті, але цього недостатньо. Я всім тепер раджу заповнювати анкету ГАРу (прим. ред. – ГО ««Група активної реабілітації»). Багато хто зізнається, що боїться. Я так само боялась, але ГАР змінює життя. Потрібно просто їхати і все.

Чому одні ведуть активний спосіб життя, а інші бояться, закриваються?

Страх, особливості характеру, нестача інформації — все ці фактори мають значення. Люди невпевнені через відсутність чутливості ніг, тому і через це не виходять з дому. Не хочеться ловити на собі здивовані погляди. У великих містах суспільство більш відкрите і розвинене, а у моєму місті я за майже тридцять п’ять років жодного разу не бачила людину на візку. Зараз у будинку батьків всі до мене звикли і пристосували для мене, але це село. Я не хочу туди повертатись, а у містах спробуй знайти квартиру із нормальною доступністю. Тут (прим. ред. – у Школі активної реабілітації для жінок з інвалідністю «Я зможу!») я відчуваю себе впевненою звичайною людиною. А приїжджаю додому —  і всі намагаються допомогти, зробити все за мене. Всім здається, що я маю впасти, всі жаліють. Там у людей не вкладається у голові, що я можу все зробити самостійно.

Що тебе найбільше надихає і допомагає адаптуватися?

Найбільше надихає спілкування у таких таборах з людьми, які багато років живуть з подібними травмами, можуть навчити чомусь, щось корисне порадити. Бо друзі часто говорять: «Ти завтра встанеш, будеш ходити». Чесно кажучи, це трохи дратує. Не знаючи діагнозу, рівня травми, знайомі роблять прогнози.

Про бажання і мету

Я не можу сконцентруватись на одній меті. Наразі у мене відбувається пошук себе і процес самовизначення. З одного боку, хочеться повернутися на попереднє місце роботи, але це система, з якої складно потім вийти. Моя дитяча мрія — відкрити салон краси. А ще маю велике бажання про свій реабілітаційний центр. Сподіваюсь, у мене вистачить сил і фінансів для реалізації своїх ідей.Організатори проекту дякують партнерам та друзям за підтримку. Усім, хто не лише допоміг в організації, а й подарував чимало подарунків. Сервіс Love.Pain.Again презентували всім учасницям та інструкторкам сукні. Деякі дівчата зізнавалися, що це — перша їхня сукня за весь час після травми. Компанія Kodi подарувала набори косметики та навчала всім цим користуватися. Здоровою їжею годувала Salateira, лекції читали професіонали з різних областей,працювала професійна психологиня.

Ми дякуємо всім партнерам, завдяки яким ця школа стала реальністю. Ми сповнені рішучості і натхнення продовжувати цю роботу!

Незабаром чекайте історії інших учасниць Школи активної реабілітації для жінок з інвалідністю «Я зможу!», вони надихають.Детальніше про проект: www.gar.org.ua/ican/

Записала історію: Лада Тесфайє.

Наш YouTube-канал
Підписуйтесь на нас в Facebook

Прокоментувати

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: